Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2008:#1
Про невідому війну
 
Кадр з фільму «Береза Картузька».
  Кадр з фільму «Береза Картузька».  
 


9 листопада в Синьому залі Будинку кіно відбулась українська прем’єра документального фільму

«Береза Картузька» Юрія Лугового, режисера

з Канади.

Забулося, коли вперше я почула про ту страшну трагедію мого рідного села, мабуть, ще в ранньому дитинстві. Засіла вона в пам’яті міцно не тільки страшною своєю суттю, а й непіддатливістю для логічного пояснення. 1944 року, коли вже наближалася Радянська армія, поляки налетіли на село й усіх, хто не втік – чоловіків, старих, дітей, – схопили, замкнули у клуні й спалили живцем. Після цього спалили майже все село, вціліло хіба що чотири хати. Серед загиблих був мій дядько Микола і його трирічний син. Його дружина-вчителька, яка чекала на другу дитину, довго не могла оговтатись після пережитого й, аби полегшити біль, виїхала з села. Десь на початку 1980-х до моїх батьків несподівано завітала жінка з Одеської області. Це була донька загиблого дядька Миколи – мати розповіла їй про ту трагедію аж через сорок років...

У голові не вкладалося – як це могло статися? За віщо замучено стільки невинних людей? Адже ми зі шкільних підручників знали, що Велика Вітчизняна війна – це війна між СРСР та фашистською Німеччиною. До чого ж тут поляки? Виявляється, тоді на Західній Україні точилася ще одна війна – українсько-польська, про яку ми сьогодні дізнаємося з різних джерел – архівів, книжок, родинних переказів. А тепер-от із фільму Юрія Лугового. Виходив, щоправда, кілька років тому український телевізійний фільм про операцію «Вісла», але там причини й витоки тої ворожнечі не пояснювалися.

«Береза Картузька» оповідає якраз про причини, що привели до цієї війни. Опинившись у складі Польщі, українці, які жили на землях Західної України, ще з початку 1920-х років відчули, що їх вважають людьми другого сорту, принижують їхню національну гідність. А саме таку бездарну політику у ставленні до 5-мільйонної національної меншини і провадила тогочасна польська влада.

Фільм сколихнув мої особисті спогади і пролив світло на ту нашу локальну трагедію, прояснив її витоки і причини (білоруська Береза Картузька, до речі, розташована за якихось 45 кілометрів від мого села, що у північно-західній Волині, неподалік від Західного Бугу. 22 червня вже вранці через нього промчали частини фашистської армії на схід).

Дозволю собі ще кілька слів про ту болючу травму, що про неї чула від батьків та родичів. Батькове дитинство було тяжким, бідували, а він був старшим у родині й дуже хотів учитися. Батьки збирали гроші, аби навчався в польській гімназії. Навчався охоче, але змушений був покинути – саме через дискримінацію його як українця. Його молодша сестра, моя тьотя, воєнний час добре пам’ятає – в окупованому селі мирні жителі повсякчас змушені були переховуватися в лісі, покидаючи домівки. То за віщо поляки знищили наших людей? Польська Армія Крайова воювала з УПА, і від тої війни страждало мирне населення. АК нещадно розправлялася з їхніми родинами вояків УПА . Каральна акція в моєму селі і була такою розправою (хоча дядько Микола до УПА відношення не мав). Але чому напосілися саме на нас – сусідні ж села постраждали менше? Річ у тім, що поруч з нашим було польське село і всі його жителі знали, хто з якої родини пішов до лісу, і доносили своїм воякам (те село виселили під час операції «Вісла»). Тож піти в УПА означало не тільки самому наражатися на небезпеку, а й ризикувати життям своїх рідних.

Учасники фільму Юрія Лугового – переважно галичани, переважно звичайні люди, які росли і формувалися як українці, коли Західна Україна перебувала у складі Польщі. З раннього віку вони відчули на собі приниження полонізації. Після Другої світової вони мешкають в Канаді, але пережите й сьогодні хвилює їх – це відчуваєш з їхніх розповідей і про польські утиски, і про пацифікацію, і про їхній опір. Полонізація означала заборону на все українське – школи, церкви, творчу діяльність. Наведені цифри вражають: було закрито безліч православних храмів, більш, аніж утричі, порівняно з часами Австро-Угорщини, значно зменшилась кількість українських шкіл. Пацифікація – це вже нищення українських осередків – результати погромів зафіксовано на знімках. Але українці не корилися насильству, їхня реакція – опір. Саме з цього опору і виникла Організація українських націоналістів, яка ставила за мету відстояти національну гідність, права, а найвищим завданням – здобути незалежну Україну, державність. Фільм має й аналітичне забезпечення – події коментують професор Ратгерського університету Тарас Гунчак (США), професор Манітобського універтисету Ярослав Розумний (Канада) і польський історик Висоцький.

Коли дивишся на 1930-ті роки з погляду геополітичного, то не покидає відчуття, що після Першої світової війни в Європі поширився небезпечний вірус – жадоба до загарбання, підкорення інших, слабших (а, може, ці віруси жорстокості розносилися із-за залізної завіси, де лютували Голодомор і репресії?). Як наслідок – невиправдана несправедливість, як це бачимо на прикладі ставлення поляків до українців. Найвиразніше це проявилося в самому факті існування концентраційного табору в селі Береза Картузька, заснованого після вбивства Міністра внутрішніх справ Польщі Перацького. Про тамтешній режим згадують очевидці. Проте за жорстокість і несправедливе гноблення інших народів приходила відплата. Польща прийняла удар фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року. Врешті, через шість років після цього розплачуватись за скоєне довелося і Німеччині.

Рани війни болять і сьогодні – бачу, коли тьотя розповідає про ті польські нальоти, про пережитий страх. Але є в її розповіді є ще одна, надзвичайно зворушлива історія, гідна пера найкращих письменників. До села наближався фронт. Фашисти, поспіхом відступаючи, хапали мирних мешканців у заручники. У ворожих руках опинилась і тьотя (було їй тоді 15 років) разом із родиною її дядька. У дядька Василя був віз, на якому вони й рухалися на захід. Їх погнали за Буг, а потім про них забули. Лив дощ, темніло, діти страшенно змокли, змерзли, зголодніли. Їхали вони вже через польські села і не могли навіть сподіватися, що їх хтось впустить до хати – всі двері й ворота наглухо зачинені, коли ж пробували стукати, у відповідь чули лайку і гавкіт собак. Що робити? Дядько Василь почав молитися – єдине спасіння чекав від Бога. У темряві покидаючи село, постукали в крайню хату. І сталося диво – їм відчинила господиня, полька, впустила, дала притулок, висушила одяг, нагодувала. Розказала, що вдова, має малого сина. Вона співчувала людському горю. Війна, тотальна ненависть не вбила людської доброти...

Фільм «Береза Картузька» не спрямований проти Польщі, він лише нагадує про пережите українцями. Нагадує також, що бездарність і обмеженість політиків призводить до трагедії народів, котрими ці політики керують.

55 хвилинна розповідь сприймається на єдиному подихові. Насамперед тому, що сама тема і матеріал для нас новий і майже невідомий. Вибудуваний фільм динамічно, розповіді очевидців чергуються з хронікою і фотографіями. Ю.Луговий створив пам’ятник несправедливо покараним, адже в застінках тої в’язниці сиділи переважно українці, які були переконаними патріотами своєї батьківщини. У фіналі звучать слова, що випробування в Березі Картузькій не зламали, а навпаки – загартували дух українських патріотів. Справді, після 1939 року справжні випробування тільки починалися. Але це вже інша історія.

Юрій Луговий цього року завершив ще один документальний фільм про події в Україні – «Час терору». У ньому йдеться про радянську окупацію Західної України 1939 – 1941 років. Це перша частина восьмисерійного телефільму (продюсер Юрій Богатюк).


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#1

                        © copyright 2014