Лілія Зінченко Перейти до переліку статей номеру 2009:#6
Сергій Буковський та новий кінематографічний погляд на історію


Сергій Буковський народився 18 липня 1960 р. в Башкирії, автономній республіці колишнього Радянського Союзу. Того ж року його батьки – батько, кінорежисер Анатолій Буковський, та мати, актриса Ніна Антонова, –переїхали до Києва.

Хлопець зростав у кінематографічному середовищі, адже їхня квартира весь час була наповнена батьковими друзями, які були тут від першого знімального дня і до здачі фільму в Держкіно СРСР, озвучування, дознімання і довгоочікуваного виходу в прокат чи ефір. Перші дитячі спогади майбутнього режисера пов’язані з експедицією в Батурин, де його батько знімав «Бур’ян» 8.

Сергій Буковський навчався режисурі на кінофакультеті� Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Відслужив у лавах Радянської Армії, більше десяти років працював на Українській студії хронікально-документальних фільмів.

У 1995–1998 роки очолював відділ телевізійних та документальних фільмів компанії «Internews Network Ukraine».�20-хвилинний фільм «Завтра свято» (1987) приніс визнання професіоналів та глядацький успіх. За чверть століття роботи в кіно Сергій Буковський зняв близько півсотні�документальних кіно- та телефільмів. Його роботи відзначено нагородами престижних міжнародних та вітчизняних кінофестивалів. Зокрема, стрічка «Завтра свято» здобула ґран-прі КФ «Молодість» (1987), Шоу–кейс фестивалю «Гласність СРСР» (США, 1989), диплом МКФ у Кракові (1997) та була відзначена на днях «Незалежного кіно» в Аугсбурзі (1990); фільм «Дах» було удостоєно ґран-прі «Золотий голуб» МКФ у Лейпцігу (1990) та відзначений на днях «Незалежного кіно» в Аугсбурзі (1992); «Дислокація» завоювала ґран-прі фестивалю Київ–Клермон–Ферран (1993) та диплом журі МКФ у Кракові (1992), а також була в панорамі на МКФ в Оберхаузені (1993). Найбільше нагород зібрала стрічка «Знак тире» (1992): ґран-прі на МКФ «Artsalon» у Потсдамі (1992) та «Mediawave» в Дьорі (1993), приз «Памяти ушедших мастеров» у Єкатеринбурзі (1992), Спеціальний диплом критики на МКФ у Санкт-Петербурзі (1993), дипломи журі МКФ у Ніоні та Амстердамі (1992), її також було визнано на INPUT – Міжнародному симпозіумі Громадського телебачення в Нанті (1998). Здобули визнання й інші твори митця, зокрема «Марш-кидок» (1985), «А ночка темная была» (1988), «Сон» (1989), «Пейзаж. Портрет. Натюрморт» (1993), «На Берлін!» (1995), «Десять років відчуження» (1996), «Міст» (1999). Великий успіх мала і 9-серійна телестрічка «Війна. Український рахунок», яка отримала Національну премію України ім. Тараса Шевченка та премію в галузі телебачення «Телетріумф» (обидві – 2004), а також фільм «Живі»: Спеціальний приз журі «Срібний абрикос» МКФ «Золотий абрикос» у Єревані та ґран-прі Міжнародного медіа-форуму в Женеві (обидва – 2009). Сергій Буковський був членом журі міжнародних кінофестивалів у Лейпцігу (Німеччина), Лісабоні (Португалія), Дьорі (Угорщина), Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі (Росія), Тирге-Муреші (Румунія), Єревані (Вірменія), Києві (Молодість, Контакт). 1996 року йому присуджено звання заслуженого діяча мистецтв, 2009-го – народного артиста України. Він є членом Національної Спілки кінематографістів України 9.

Причина появи фільму «Війна. Український рахунок», за словами самого Сергія Буковського, та, що тема війни 1941–1945 років була надзвичайно розтиражована і популярна саме в радянські часи, а потім кудись зникла, ніби розчинилася у повітрі. Щоправда окремі фільми з’являлися у 1990-х роках, за часів реабілітації дисидентів, націоналістів, проте не було, на думку режисера, серйозного, збалансованого аналізу тих жахливих подій. Тому Сергій Буковський вирішив спокійно і толерантно, з розсудливістю розповісти про супротивників. Фільм містив різні сторінки історії тих років, від оборони Києва і до визволення України, зокрема йшлося про облогу Севастополя, а також про історію Української Повстанської Армії, дивізію «Галичина» 5. Таким різнобарвним постає контекст цього кінематографічного полотна, яке вплітає у своє тло різноманітні картини тогочасного суспільства (певна річ, радянського).

Специфіка роботи над цією серійною картиною полягала в тому, що увага приділялася однаковою мірою всім героям, а також не було, так би мовити, «залізного» погляду і сценарію, а в ході зйомок не обійшлося без відкриттів. Варто додати, що героями фільму стали не представники генералітету чи старшого офіцерського складу, а звичайні рядові солдати та сержанти. Їм надали слово, адже саме вони воювали в окопах, і це, як зазначає Буковський, принципово 5.

Завдання цієї документальної стрічки український режисер вбачав не в тому, щоб зруйнувати стереотипи, як часто говорять у пресі, оскільки, на його думку, ніхто не надавав зрештою права бути «прокурором, суддею і робити якісь висновки чи руйнувати міфи», а саме в тому, щоб розповісти наступним поколінням, як це відбувалося насправді, та, зрештою, повернути почуття власної гідності тим, кому навішували ярлики «бандерівець» тощо 2. Фільм здобув Шевченківську премію, що є найвищою нагородою-визнанням нашої держави 8.

Наступним етапом роботи Сергія Буковського над складною українською темою став фільм «Назви своє ім’я», присвячений трагедії українських євреїв – Голокосту. Розпочався він за ініціативи американського кінорежисера Стівена Спілберґа, який відрядив в Україну продюсера Марка Едвардса для пошуків українського документаліста, який би створив кінокартину на цю тему. Інститут відеоісторії та формування Фонду Шоа при Університеті Південної Каліфорнії став основним джерелом, чи архівом інтерв’ю постраждалих, зібраних голлівудським партнером майбутньої кінострічки свідчень, і це дало поштовх до початку проекту. Сергій Буковський, невдовзі після запрошення Спілберґа, вирушив до Лос-Анджелеса на студію Universal 7. Свідчення очевидців та учасників тих подій було зібрано в 1994–1998 рр., і саме вони стали основою фільму.

Сам режисер говорив, що картина виявилася значно важчою навіть за 9-серійний фільм про війну. Адже матеріал надзвичайно складний. Не можна було просто переглядати інтерв’ю, а потім вільно відволікатися на іншу справу і з легкістю забувати про роботу. Люди в знімальній групі надзвичайно зблизилися, дбали не про кіно, а про архів, щоб зберегти найцінніші свідчення. Тож спроби «нав’язати» режисерові інше бачення зазнавали краху 1.

Сергій Буковський спеціально ніби обриває кожну історію, не даючи цілком завершеної картини життя людини. Але цей засіб, як він пояснює, є зумисним, оскільки це було бажання показати, як з окремих життєвих шляхів складається доля єдиного народу 1.

І останньою картиною із трилогії трагічних подій України став фільм «Живі», створений на замовлення благодійного фонду «Україна-3000». Кінострічку сформовано на основі безлічі архівів: польських, італійських, російських. Було використано матеріали з нещодавно виданої книги «Листи з Харкова», яку укладав Андреа Ґраціозі. Ще на етапі створення концепції знімальна група використала поради Оксани Пахльовської. Консультантом був історик, доктор наук Юрій Шаповал. Також важливим джерелом інформації стала СБУ. Чутки про кіноархіви часів Голодомору довелося спростувати, оскільки таких взагалі не існує 6.

Вдало вплітаються в тло кінострічки документальні матеріали з листів та щоденників журналіста Ґарета Джонса, який першим у Європі заговорив про українську трагедію, опубліковавши прес-реліз після повернення з «мандрівки» Україною.

Вартим уваги розкриття трагізму подій 1932–1933 років є, скажімо так, «пом’якшений» образ Голодомору. Режисер свідомо не використовує спогадів про канібалізм, оскільки на цьому і так нерідко спекулюють, прагнучи «витиснути сльозу» в сучасників.

Світ документалістики Сергія Буковського різноманітний і своєрідний. Кожен фільм – це знак, одначе їхня символічність базується на реальних фактах, які ретельно підібрано, глибоко осмислено й ґрунтовно підтверджено не завжди доступними для пересічного глядача матеріалами. Зокрема, останнє більше стосується саме трьох фільмів, які розповідають нам про великі трагедії українського народу. Вони викликали багато відгуків та рецензій у газетах та журналах, численні інтерв’ю з кінорежисером, увагу знаменитостей, причетних до кінематографа, представників влади та звичайних глядачів, яким пощастило переглянути ці шедеври. Інакше кажучи, картини Сергія Буковського не можуть нікого залишити байдужим до тих подій. Це – гірка, але водночас і свята, правда. Від цього нікуди не втечеш, адже історія власного народу в нас за плечима. Не можна спалювати за собою мости, як це робили наші попередники у 1920-х роках ХХ ст. [4, 41–42]. Втеча від свого минулого може стати найгіршою карою сучасності. Той же, хто зберігає пам'ять про минуле, яким би воно не було, заслуговує на найбільшу повагу своїх нащадків. Саме це робить і автор документальних стрічок про війну 1941–1945 років, Голокост та хронологічно попередній «епізод» історії українського народу – Голодомор.

Ці сторінки буття є ніби вже й далекими в часі, але водночас – і близькими. Адже учасники чи очевидці тих подій ще живі, хоча з плином часу їх стає дедалі менше. Та Сергій Буковський дав можливість українському (та й не тільки!) глядачеві навічно залишити тих людей живими в нашій пам’яті, адже, як вважається, пам’ять народу – вічна. Тож-бо зроблено спробу зберегти найцінніші свідчення власної історії. Завдяки творчості режисера, маємо змогу почути ті гіркі, але правдиві й щирі зізнання живих свідків історичних «катастроф».

Переглядаючи кінострічки, мимоволі проникаєш у той історичний контекст і немов стаєш учасником жахливих трагедій свого народу. Така мистецька здатність режисера залучити глядача до тогочасних подій дає змогу якнайкраще зрозуміти історичне тло, психологічну атмосферу того часу. Без засобів харчування людина намагалася зберегти себе в голодні 30-ті, в умовах постійної небезпеки виживали солдати на війні, чи євреї, які лише через національну приналежність ставав смертниками у Бабиному яру. Залучення глядача і перенесення його в необхідний історичний час є одним із правил кінематографа [3, 27–29]. Це робить героїв фільмів «нашими знайомим


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#6

                        © copyright 2014